11:33 AM РИЖІВСЬКІЙ ШКОЛІ – 125 РОКІВ! | |
 У 2018 році виповнюється 125 років Рижівському навчально-виховному комплексу: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад. 125 років – мало чи багато? З огляду на всю історію людства ця цифра видається дуже мізерною, але якщо порівнювати її з тривалістю людського життя, то це досить великий проміжок часу, що несе в собі безліч подій і постатей. Тому у цій статті ми робимо невеликий екскурс у минуле нашого села і нашої рідної школи. Тяжкий і тернистий шлях випав на долю населення Рижівки. Про освіту дітей селян-кріпаків ніхто не дбав і після звільнення їх від кріпацтва. Так було до 1893 року, коли у церковній сторожці при сільській церкві відкрили двокласну школу, бо окремого шкільного приміщення не було (з архівних матеріалів). Спочатку в ній навчалося 25 селянських дітей. Першими учнями були виключно хлопчики. У наступні роки стали приймати і дівчаток. Навчання тривало два роки. Навчали початковим відомостям з арифметики, письму, читанню, а також Закону Божому. Однак жителі села у більшості залишались неписьменними. Після скасування кріпосного права та селянської реформи 1861 року відомий благодійник і меценат Артемій Якович Терещенко скуповував поміщицькі маєтки. Так, у 1865 році Артемій Якович разом із сином Миколаєм викупили у містечку Глушково у графа І. А. Рібоп΄єра мануфактуру з виготовлення тканин, котра переживала важкі часи, а після цього викупили невеликий занедбаний цукровий заводик у с. Тьоткине. Вони відразу ж узялися за реконструкцію і модернізацію цих підприємств – і швидко Тьоткинський цукровий завод став найкрупнішим і прибутковим у Росії. Згодом Терещенки відкрили тут і інші підприємства. Багато хто з жителів с. Рижівка йшли працювати на цукрозавод, спиртзавод, паровий млин або в економію Терещенка. Велика увага приділялася умовам праці робітників, а також розвитку соціальної сфери. У селищі Тьоткине були побудовані двоповерхова цегляна школа, лікарня, аптека, баня, їдальня, а у самому центрі збудована чудова церква. Саме цукрозаводчик М. Терещенко через свого управителя Н.В. Логачова створив і у нашому селі у 1904 році церковно-приходську школу із трирічним строком навчання. Ось тоді школа перебралась із церковної сторожки у нове приміщення. Цей дерев’яний житловий будинок, який було куплено в селі і віддано під школу, зберігся і до цього часу. Першим учителем із педагогічною освітою був Іван Тихонович Князь. На жаль, не збереглося даних про те, хто працював тут раніше. Дітей навчалося мало. Хороші спогади залишив про себе Іван Тихонович Князь – уродженець села Успенки Буринського району Сумської області, виходець із селян. Це один із тих простих людей, котрому випало щастя «вийти в люди». Він був демократично налаштованим учителем. У своїй педагогічній роботі ніколи не застосовував фізичних заходів покарання, як згадують про нього його перші учні. Переконував селян у необхідності одержання освіти їх дітьми, намагався допомогти дітям бідняків. Іван Тихонович працював у школі один із трьома класами. У 1907 році він зробив перший випуск учнів церковно-приходської школи. Помер учитель у 1967 році. Із кожним роком число бажаючих навчатися збільшувалось. А найбільше учнів було у 1913 році. До 20 грудня 1913 року у шкільному реєстрі значиться: хлопчиків – 52, дівчаток – 21, усього – 73 учні. У тому числі в першому класі 18 хлопчиків і 15 дівчаток; у другому – 20 хлопчиків і 5 дівчаток; у третьому – 15 хлопчиків. Дівчатка навчалися лише один або два роки. Вважалося, що освіта їм не потрібна. На цьому й закінчувалось навчання для сільських дітей. Тільки багатим вдавалося продовжити навчання своїх дітей в інших закладах. За роки роботи Рижівської школи з 1893 року по 1917 рік усього закінчили повний курс 135 учнів. Нестатки не давали можливості жителям нашого села давати освіту своїм дітям. Ніхто не мав середньої та вищої освіти. Після лихоліть 1917-1921 років прості люди потягнулися до знань. У селі було відкрито початкову школу. Працював зі всіма учнями, як і раніше, один учитель, бо у країні не вистачало вчительських кадрів. 1921 – 1922 роки були чи не найважчі для вчительства. Зарплата виплачувалася з затримкою, матеріальний рівень сільського вчителя був особливо низький. Саме в такому становищі і знаходилася єдина вчителька школи Ірина Захарівна Барикіна. Школа у зимовий час не опалювалась. Навчальних посібників майже не було, зошитів для учнів також не було, зате був у них потяг до знань, тому для писання використовували і старі книги, і старі зошити, і газетний папір. Замість ручок слугували саморобні палички, а чорнило ж замінювали на сік із червоних буряків та плодів бузини. Контингент учнів дедалі збільшувався, тому існуюча школа уже не могла вміщувати усіх бажаючих учитися. Потрібно було будувати нову. Цей процес розпочався у роки, коли мізерні ресурси країни, знекровленої спочатку Першою світовою війною, а потім боротьбою за українську державність, не дозволяли задовольнити найелементарніші потреби школи і вчителів. У січні 1925 року було запроваджено обов’язкову початкову освіту. У 1926 році Рижівку з Курської губернії було передано до складу Харківської області, у Білопільський район Сумського округу. Саме тоді поряд із здійсненням обов’язкової початкової освіти почалась активна ліквідація неписьменності і малописьменності у країні. У цій роботі брали активну участь і вчителі нашої школи. Але вони переймалися не лише проблемами грамотності. Так, силами вчителів у селі було створено хор, драматичний гурток. До речі, саме тут виявив свій талант наш житель Дмитро Солохін, котрий згодом став оперним співаком. Закінчивши сільську початкову школу, діти з Рижівки продовжували навчатися у Старовирківській та Тьоткинській середніх школах. Життя у селі вирувало, і тому в цей час постало питання про реорганізацію нашої початкової школи в семирічку, аби діти мали змогу повноцінно вчитися в рідному селі. Та цим планам не судилося здійснитися – 22 червня 1941 року нацистська Німеччина віроломно порушила мирне життя людей. У першу чергу треба було захищати країну від тієї страшної чуми. Сотні колишніх учнів нашої школи, жертвуючи власним життям, стали на захист Батьківщини під час війни. Із них 121 чоловік загинув, 175 чоловік нагороджені бойовими орденами і медалями за подвиги, здійснені у тяжких боях проти нацизму. У період окупації в селі діяла патріотично налаштована група молоді у складі Сергія Миколайовича Несвіта, котрий був її керівником, Івана Івановича Дудкіна, Сергія Миколайовича Відуєва і Марії Олексіївни Литвинової. Їх дії були законспіровані, і тільки через багато років після закінчення війни люди дізнались про їхній внесок у справу визволення країни від окупантів. 3 вересня 1943 року ціною великих зусиль наше село нарешті було звільнене від нацистів. Рижівці активно включились у відновлення зруйнованого війною народного господарства. Було дуже тяжко, адже усе чоловіче населення воювало на фронті. У селі зосталися лише старі, жінки та діти. Не було машин, тракторів, взагалі ніякої техніки, тому доводилося обробляти землю вручну, на коровах із особистих господарств. Ті, хто поверталися з війни, включалися в роботу. Життя колгоспу і школи поступово входило в нормальну колію. Перш за все відновили колгоспні будівлі, поповнили поголів’я худоби, потім узялися і за ремонт школи, адже треба було навчати дітей. Це був дуже тяжкий час. Війна залишила по собі страшні відкриті рани на тілі нашої землі, які потрібно було заліковувати. Усе треба було починати спочатку, усе відновлювати, та матеріалів і коштів не вистачало. Усього не вистачало. Однак настрій у людей був піднесений, бо всі знали, що скоро нарешті закінчиться війна, що страшного ворога змусили відступити геть, що тепер над головою можна бачити чисте мирне небо. Відновилося і навчання у школі. Звичайно, було дуже багато труднощів: не вистачало посібників, зошитів, учнівського приладдя, навіть не було палива, аби взимку обігріти приміщення. Та це не стало перешкодою для навчання: батьки, учителі й учні заготовляли паливо своїми руками, а до того ж допомагали у всьому сім’ям загиблих на фронті. На жаль, багато учнів тоді через тяжкі матеріальні умови не мали змоги відвідувати школу. У цей час у Рижівці починала свій педагогічний шлях молода вчителька Варвара Кіндратівна Карпенко. Вона трудилася разом з ветеранами педагогічної справи М.Л. Соколовою та А.Л. Індржих. Це на їхні плечі ліг тягар відновлення школи. Та їх самовіддана праця дала свої плоди – школа все ж таки почала функціонувати. Однак не все їм було під силу. Так, у 1948 році в селі не було охоплено початковою освітою 45 дітей шкільного віку, тож розгорнулася велика і напружена робота вчительського колективу і громадськості села з виконання всеобучу, і до 1 січня 1949 року всі діти шкільного віку сіли за парти. Для молоді відкрили вечірню школу. Це, звичайно, потребувало додаткових коштів, педагогічних кадрів і приміщень, бо у шкільному приміщенні, побудованому ще у 1904 році, було дві класних кімнати і заняття проводились у дві зміни. Війна принесла за собою дуже багато лиха, народ сильно збіднів. Під час відвідування учнів удома одразу ж були помітні бідність, антисанітарія, відсутність умов не тільки для навчання, але і для життя. У більшості дітей не було ні одягу, ні взуття, навіть натільної білизни. Частина дітей уже переросла і навчатись із дітьми молодшого віку не хотіла, соромилась. Скільки ж потрібно було зусиль, такту, уваги, щоб переконати дітей і батьків у необхідності вчитися, закінчити початкову школу. Не дивлячись на те, що колгосп сам ледве зводив кінці з кінцями, він надавав посильну матеріальну допомогу дітям, забезпечував їх і взуттям, і одягом, і білизною. Надавало матеріальну допомогу і районне відділення Червоного Хреста. Школа і сільська рада забезпечували дітей посібниками, зошитами, шкільним приладдям. Із 1 вересня 1949 року початкову школу нарешті реорганізували в семирічну. Але тут постали інші проблеми: де розміщувати класи? Про побудову нового типового шкільного приміщення не могло бути й мови, адже коштів не вистачало, колгосп був дуже слабкий економічно і не міг забезпечити такого будівництва, а навчати дітей десь потрібно було. Час не чекав. Довелося тимчасово розташувати класи у двох селянських хатах. У подальшому ж за рахунок коштів, котрі відпускалися на ремонт (а це були мізерні гроші), вирішили відновити сусідню напівзруйновану будівлю медичного пункту, у котрій можна було розмістити два класи. Це був цегляний будинок без даху і перекриття з напівзруйнованими стінами. Колгосп передав його школі. Відбудову почали з допомогою громадськості села та власними силами. Роботи проводилися безкоштовно, грошей не вистачало навіть на придбання будматеріалів. На загальношкільних батьківських зборах було прийнято рішення, що кожен із батьків повинен відпрацювати на відновленні будинку для школи три робочих дні. І люди погоджувались. Приміщення протягом літа і осені було відновлено, це дало змогу розмістити додатково два класи. Та це не вирішувало проблему остаточно, адже класи були переповнені, у деяких нараховувалося більше 50 учнів. Виконком сільської ради, громадськість села, районний відділ народної освіти порушили клопотання перед районною радою про будівництво нової школи в селі Рижівка. Але райрада відхилила клопотання. Не задовольнила його й Сумська облрада, бо таких шкіл у районі і області потрібно було будувати багато, адже інші школи не тільки в селах, а й у місті Суми знаходилися ще в гіршому становищі. Радили, щоб колгосп сам для своїх дітей будував школу, але економіка господарства, на жаль, не дозволяла цього зробити. Довелося йти іншим шляхом. Вирішили робити прибудови, споруджувати невеликі будівлі, котрі під силу зробити самим. Так збудували учбову майстерню, прибудували чотири класних кімнати і звели окремий будинок на три класних кімнати. Після введення восьмирічної освіти, коли у школі нараховувалось 265 учнів, усі класи уже могли навчатися в одну зміну. Виріс і вчительський колектив. Усі вчителі мали педагогічну освіту: вищу або середню спеціальну. Навчальні кабінети поповнювалися новим обладнанням, наочними посібниками. Стали працювати уже дві учбових майстерні: одна по дереву, а інша – по металу. На кожному робочому місці учня був повний набір інструментів. Учителі й учні ніколи не стояли осторонь громадського життя села і колгоспу (адже той завжди підтримував школу), брали активну участь у колгоспному виробництві. Улітку при школі працював стаціонарний табір праці і відпочинку. Протягом усіх канікул старші учні 5-8 класів під керівництвом учителів жили в таборі при школі і працювали в колгоспі, на шкільній ділянці. Учнів, котрі відзначалися у роботі, місцевий колгосп «Родіна» нагороджував цінними подарунками і організовував екскурсії. Діти змогли побувати в Сочі, Гаграх, Сухумі, Новому Афоні, на озері Ріца, у Брестській фортеці, у Києві, Ленінграді, Москві та інших містах. У школі приділялася особливо велика увага патріотичному вихованню учнів. Постійно відбувалися зустрічі з ветеранами Другої світової війни. Діти навіть проходили пішки по місцях боїв наших військ із нацистськими загарбниками від селища Тьоткине Курської області до ст. Ворожба нашого району, а також місцями боїв партизанів С.А. Ковпака в Путивльському районі від Рижівки до Путивля і Спадщанського лісу, до землянок партизанів. Педагогічний колектив добивався непоганих результатів у своїй роботі. Знання учнів були на рівні вимог часу. Наша школа однією з перших у районі перейшла на кабінетну форму роботи і використання технічних засобів навчання. За високі показники в педагогічній роботі вчителі М.І. Бабинцев, А.С. Бірюкова були нагороджені знаком «Відмінник народної освіти УРСР». Л.М. Осипова – медаллю, О.П.Крячков – орденом Трудової Слави ІІІ ступеня. Учителька В.К. Карпенко відзначена почесними грамотами Міністерства освіти УРСР. Почесними грамотами обласного та районного відділів народної освіти нагороджувалися багато інших наших учителів. Численні випускники Рижівської школи стали хорошими фахівцями, майстрами своєї справи. Серед них є вчителі, вихователі дитячих садків, лікарі, агрономи, інженери, судді, військовослужбовці… Колишні випускники нашої школи І.О. Литвинов – кандидат педагогічних наук, доцент Вінницького педінституту; М.Ю. Дзекунов – кандидат філософських наук Сумського педінституту; О.В. Коваленко – генерал-майор армії; С.С. Дудкін – полковник; С.М. Несвєтов – підполковник. Цей список можна продовжити сучасними іменами: В.І. Відуєв – заступник голови Білопільської районної ради; О.І. Терещенко – голова Білопільського районного суду. Із 1986 року школа стала середньою. Слід зазначити, що внаслідок прикордонного розташування нашого села мова навчання у школі була російською. Ситуація змінилася лише у 1993 році, коли у школі почалося викладання предметів українською мовою. Перехід з російської мови на українську був поступовий і тривав одинадцять років. 2010 рік… На шкільному подвір’ї залунали дзвінкі голоси малюків-дошкільнят підготовчої групи (вихователь Відуєва Н.І.), бо того року заклад було реорганізовано у навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад. Ще через три роки (у 2013 р.) створено групу соціального патронату. Вихователь Л.О. Усикова тричі на тиждень проводила заняття з дітками 3-4 років, а також відвідувала їх удома. Цього року у нас знову приємні новини. Шістнадцять дошкільнят підготовчої групи та соціального патронату нарешті можуть відвідувати справжній дитячий садочок із денним перебуванням, відкритий у стінах нашого закладу. 2018 рік. Нашій школі виповнюється 125 років. І за цей час вона багато зробила для навчання і виховання підростаючого покоління, майбутнього нашої країни. Зараз у закладі працює молодий, енергійний, творчий педагогічний колектив, котрий очолює досвідчений керівник, учитель із 26-річним педагогічним стажем Міщенко Іван Сергійович. А допомагають йому у всьому заступник директора з навчально-виховної роботи Яковенко Наталія Анатоліївна та заступник директора з виховної роботи Міщенко Вікторія Миколаївна. Нині у школі активно впроваджується концепція нової української школи. Цьогоріч п΄ятеро першачків на чолі з досвідченим креативним учителем Кислою Оленою Олексіївною уже вчаться по-новому. Це стало можливим завдяки великій підтримці друзів і спонсорів нашого закладу – голови Сумської обласної ради Токаря Володимира Миколайовича, депутата Сумської обласної ради Христія Юрія Григоровича, заступника голови Білопільської районної ради Відуєва Володимира Івановича. Ми висловлюємо їм велику подяку та сподіваємося на подальшу співпрацю. Учителі нашої школи проводять цікаві і змістовні уроки з використанням інноваційних технологій, беруть участь у конкурсах професійної майстерності «Учитель року». Кожного року ми ділимося своїми напрацюваннями із колегами під час проведення семінарів, засідань школи передового педагогічного досвіду на базі нашого закладу. Постійно у стінах школи відбуваються тематичні заходи, концерти, учні беруть активну участь у позакласній та позашкільній роботі, займають призові місця у різноманітних наукових конкурсах («Колосок», «Соняшник», «Гринвіч», «Кришталева сова» тощо), мистецьких заходах («Коли співають діти», «Таланти твої, Білопільщино», «Зірковий шанс»), на предметних олімпіадах, у спортивних змаганнях. І це далеко не повний перелік. Це дає змогу учням у подальшому визначитися з майбутньою професією, успішно підготуватися та скласти зовнішнє незалежне оцінювання, а після закінчення школи продовжити навчання за обраною спеціальністю. Уподобання наших випускників різні: хтось обирає фах учителя, хтось – журналіста, лікаря, а хтось бажає стати військовим і захищати кордони нашої країни. Ми дуже радіємо, коли у наших випускників усе вдається, а ще більше радіємо, коли вони повертаються до рідної школи уже не як учні, а як наші колеги. Так, із 2011 року працює вчителем іноземної мови та зарубіжної літератур випускниця 2007 року Лисенко Ярослава Іванівна, минулого року до школи прийшла працювати молода вчителька початкових класів, випускниця 2013 року Дзекунова Юлія Миколаївна. А цього року нашу учительську родину поповнила ще одна колишня випускниця, а нині практичний психолог та соціальний педагог – Шаповалова Тетяна Володимирівна, випускниця 2004 року. І коли вдумуєшся у цю цифру – 125 років – мимоволі починаєш розуміти, скільки ж тисяч щебетливих дитячих голосів чули стіни нашої школи, скільки ж мільйонів учительських кроків пролунало її коридорами, скільки дверей у невідомі таємниці науки було відкрито перед учнями, скільки усього-всього-всього… Зараз наш педагогічний колектив творить сучасність рідної школи, робить усе можливе, аби учні на належному рівні могли отримати знання, стати справжніми людьми, патріотами рідної землі, знайти своє місце у житті. І ми сподіваємося, що колись і ми також станемо однією зі сторінок історії нашого навчального закладу, а шкільний дзвоник усе так само лунатиме коридорами, а галаслива і метушлива дітвора усе так само бігатиме по шкільному подвір’ю, але вже інші вчителі вестимуть їх шляхами знань, інші вчителі продовжуватимуть творити історію нашої школи. Ми сподіваємося, що наш навчальний заклад існуватиме ще не одне десятиліття і сіятиме у душі дітей зерна розумного, доброго, вічного. О.М. Андрухова, учитель української мови та літератури | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
